"Дуже не хотілося би, щоб війна стала прикриттям дій, спрямованих не на користь громадам"

Людмила Прокопечко, голова Доброславської громади на Одещині, згадує, як у 2015 році, коли вона тільки очолила тоді ще селище Комінтернівське, їй трапилося особисто доводити теорію розбитих вікон. У селищі було кілька стихійних звалищ, деякі існували десятиліттями. Щоб їх прибрати і позбавити місцевих мешканців звички скидувати сміття там, де вони були, нова голова Комінтернівського зі своєю командою почали розбивати на місцях сміттєзвалищ парки.

Череда новин з Доброслава, які потрапляли в стрічки одеських медіа  в ті роки, виглядала досить некомфортно, якщо не сказати карикатурно: здавалося, голова громади зайнята тільки створенням громадських просторів і чудернацьких пам’ятників і скульптур типу новорічних ялинок з мушель або монет. Дехто підозрювали і навіть вголос заявляли про бюджетний дерибан.

Між тим, у Доброславі відбувалося гуртування і мобілізація громади: люди копали землю, саджали дерева, збирали і зносили у селищну раду матеріали для чергових скульптур. Зараз Доброславська громада виглядає не тільки як одна з найвпорядкованіших, але й в цілому як одна з найуспішніших в Україні, і претендує на місце на туристичній мапі Одещини, хоч і не має виходу до моря.

Людмила Прокопечко народилася і вирісла на Одещині, у 2005-2010 роках очолювала Комінтернівську районну державну адміністрацію, а до тих пір була директоркою школи. У 2020 році її переобрали головою Доброслава. "ОстроВ" поговорив з головою Доброславської громади про розвиток в умовах війни, співпрацю з іноземними партнерами і децентралізацію.

– Пані Людмило, я почну відразу з найактуальнішого. Ми знову маємо масовані обстріли енергетичної інфраструктури і очевидно, що на нас чекає дуже важка зима. Як до неї готується ваша громада?

– Ми ще з позаминулого року до цього готувалися. Наша найбільша проблема в тому, що при відключенні електроенергії не працюють насоси, які качають воду з артезіанських свердловин. Тому в першу чергу ми забезпечили генераторами наші свердловини. Частину ми закупили самі, але більшість отримали від міжнародних та вітчизняних партнерів: проєкту USAID "Говерла", районного гуманітарного штабу, мешканців міста Смілтене в Латвії. Тож наразі майже всі об'єкти критичної інфраструктури, укриття, заклади освіти і охорони здоров'я забезпечені електроенергією. Оскільки наявні потужності не забезпечують повністю наші потреби, ми звернулися за допомогою до міжнародних партнерів і друзів, а також відправили проєктні заявки на отримання грантових коштів для забезпечення енергетичної незалежності громади.

– Що війна трансформувала у вашій громаді, в хороший бік чи в поганий бік?

– Перш за все, ця війна згуртувала громаду. Сьогодні Доброславська громада – це великий колективний волонтер, який з перших днів повномасштабного вторгнення підтримує Збройні сили України. Це і є, напевно, головний здобуток. По-друге, кардинально змінилося ставлення мешканців громади до людей у військовій формі. Сьогодні військовослужбовець, ветеран – це найбільш шанована людина.

Ще один наш вагомий здобуток – допомога і підтримка міжнародних партнерів і друзів. З гордістю хочу зазначити, що за 2,5 роки великої війни нам вдалося залучити понад 250 мільйонів гривень на розвиток громади від міжнародних організацій і фондів. Сьогодні наші друзі і партнери є у всьому світі, а Доброславська громада є однією з найуспішніших громад регіону, які працюють з міжнародними організаціями. Ця допомога дала нам можливість не тільки вижити в складних умовах воєнного часу, а й забезпечити сталий розвиток. Попри всі складнощі, у громаді працюють підприємства, розвивається малий бізнес, створюються нові робочі місця.

Війна багато чому нас навчила. Багато хто повірили у свої можливості, зуміли запропонувати класні ідеї і проєкти, які виливаються в конкретні справи.

Відкриття Алеї Героїв в Доброславській громаді, 2024. Фото з Facebook-сторінки Людмили Прокопечко

– Доброславська громада завжди була спроможною?

– Наша громада утворилася майже чотири роки тому. Ми ніколи не були дуже сильними фінансово, оскільки не маємо великих бюджетоутворюючих підприємств, не межуємо з обласним центром, не маємо виходу до моря чи лиманів, не маємо важливих автошляхів, гіпермаркетів, ринків, авозаправних станцій. Нам довелося дуже багато працювати з власними ресурсами, щоб посилити нашу спроможність. Тож ми нормально розвивалися перед тим, як стати об'єднаною громадою.

Нас об'єднували не на початку реформи, за бажанням, а на останньому етапі, "примусово". Ми не прагнули об’єднуватися, тому що розуміли, що до нас приєднають дотаційні населені пункти. Всі громади на Чорноморському узбережжі були багатими, об'єдналися з багатими і стали ще багатшими. Ми були середньою громадою і тягнули час, щоб більше зробити у себе, щоб потім не так важко було ділитися коштами з іншими. Тобто, спочатку вирішити проблеми з дорогами, з водою, з освітленням у себе, перш ніж віддавати значну частину коштів фінансово неспроможним населеним пунктам. Після об’єднання нам стало, звичайно, складніше, але ми змогли забезпечити і розвиток трьох приєднаних до нас старостинських округів.

На жаль, сьогодні ми знову переживаємо значні фінансові труднощі, тому що з жовтня минулого року у нас вилучили податок на доходи фізичних осіб-військових, а також ПДФО Державної служби надзвичайних ситуацій, поліції, РТЦК, які постійно базувалися на нашій території. Загалом ми втратили близько 63 відсотків бюджету. Зараз ми забезпечуємо себе завдяки мобілізації власних ресурсів, міжнародній технічній допомозі та грантовим коштам. Всі навчилися писати грантові проєкти, використовувати всі можливості залучати партнерів, від найменших.

– Ви могли б пояснити, що означає "працювати з власними ресурсами".

– Наш головний ресурс – це земля. Щоб його ефективно використовувати, необхідно розуміти, скільки земель яких категорій є в громаді, як і ким обробляються землі сільськогосподарського призначення, скільки договорів оренди зареєстровано і як виплачується орендна плата. Маючи велику територію, важко в цьому розібратися.

Нам допомогла програма "Феодал": коли ми про неї дізналися, ми звернулися до її розробників. Ця програма дала нам можливість бачити всі наші землі сільськогосподарського призначення: яким чином вони використовуються, хто за них платить, хто прихопив собі трохи землі, де була спадщина, де були невитребувані паї. Ми запрошували кожного землекористувача, показували йому на карті: "Ось подивіться, отут є кордони, в яких ви обробляєте і за що ви платите, а ось це ви вже незаконно обробляєте і не сплачуєте за це". Таким чином назбиралася досить велика кількість землі, яку оформили, щодо якої уклали договори, і за перший рік ми вже мали півтора мільйони додаткових надходжень до бюджету.

Ще одним джерелом наповнення бюджету стало проведення аукціонів на право оренди замельних ділянок, завдяки яким нам вдалося збільшити орендну ставку, яка в середньому по громаді зараз складає 16 відсотків.

Було також багато проблем з комунальним майном: де, хто, чи в оренді, чи не в оренді, багато майна не мало ніяких документів. Ми почали наводити лад у цьому і так само залучили кошти до бюджету. Попрацювали над легалізацією зарплат. Було ще таке, що люди працювали легально, але підприємство зареєстроване не в нас і податків ми не отримували. Ми навели лад і з цим, ми сказали: "Ви велика компанія, у вас працює сотня людей. Але на нашій території у вас працюють вісім, і ці вісім мають сплачувати податки нам".

При цьому ми прийняли програму підтримки бізнесу, багато працюємо з нашими підприємцями, з ветеранами, розповідаючи їм про грантові можливості, про державні програми, про програми міжнародної підтримки, щоб вони не боялися відкривати власну справу, збільшувати кількість робочих місць.

Ще один ресурс, який ми почали використовувати, – це туризм, тому що сьогодні Доброслав – це вже туристична родзинка: про нього знають, до нас стали приїжджати туристичні групи. Поки приїжджають на один день, тому що туристична інфраструктура в нас ще недостатньо розвинута, у нас немає готелів або садиб зеленого туризму. Зате завдяки збільшенню цікавих локацій у нас вже з’явилися заклади харчування, в які хочеться піти. Маємо великий проєкт очистки нашого озера, яка дасть поштовх для розвитку локальних бізнесів на всьому узбережжі. Ми бачимо ці перспективи, тому що потенційні інвестори нам про них говорять.

В Доброславській громаді, 2024. Фото з Facebook-сторінки Людмили Прокопечко

– Ваші туристи – це ті, хто відвідують Одесу і зупиняються проїздом? Я так думаю, на вас сильно відбилося падіння відвідуваності власне Одеси.

– Так, але приїжджають не тільки з Одеси, а й з Миколаєва, Херсона, інших міст. Люди організовують туристичні групи, бо у нас цікаво і ми працюємо над тим, щоб їхні екскурсії супроводжувалися інтерактивними і театралізованими елементами, коли туристи самі стають учасниками процесів. Такі активності відбуваються в Японському саду, де туристи відвідують чайну церемонію, в Ретро-дворику "Прованс", де є жива французька музика, кава і круасани. Ми хочемо, щоб на всіх туристичних локаціях у нас відбувалося щось цікаве, що надовго запамятовувалося би.

– В інших громадах я чула чимало скарг на брак робочої сили. Ви теж маєте таку проблему?

– Так, на превеликий жаль, ми теж відчуваємо кадровий голод, навіть в селищній раді. Нам, наприклад, потрібні проєктні менеджери, спеціалісти з цифровізації і комунікацій, з житлово-комунальних питань, адміністратори ЦНАПу. Не вистачає спеціалістів з галузі освіти, культури, молодіжної політики. Гостро відчуваємо потребу у фахівцеві по роботі з ветеранами, психологах. У зв'язку з мобілізацією великі кадрові проблеми мають підприємці, аграрії, будівельні компанії, а це спричиняє нові ризики і для нас. Наприклад, ми отримали субвенцію з державного бюджету на будівництво великого укриття, а у підрядника не вистачає працівників, щоб виконати роботу до кінця року. А це означає, що невикористані кошти повернуться до державного бюджету, а громада залишиться без укриття.

Ще одна причина дефіциту кадрів – наша близькість до обласного центру,  де можна знайти легшу роботу з меншою відповідальністю. А нам, звичайно, дуже хочеться, щоб мешканці громади працювали в громаді, щоб у нас розвивався приватний бізнес, сімейний бізнес, бо це основа економіки всіх розвинених країн.

– Ще я чула скарги, що вимушені переселенці переважно не хочуть влаштовуватися на роботу. 

– На жаль, є така проблема і у нас. Є ті, хто працевлаштувалися, але це дуже маленький відсоток від загальної кількості. Ми організовували для них ярмарки вакансій, залучали центр зайнятості, але вони чомусь не дуже налаштовані у нас працювати, інтегруватися в громаду, разом з нами її розвивати. Можливо, потрібно більше часу, щоб вони оговталися від травм війни, звикли до життя в нових умовах і зрозуміли, що вони є повноправними членами громади.

– Ви сказали, що через війну ви швидко навчилися писати грантові проєкти. Але ж це ви їх писали і до 2022 року.

– До 20022 року у нас вже був невеликий досвід в написанні проєктів. Перший проєкт я писала сама, на грантовий конкурс від Українського культурного фонду. Тим, хто подавали проєкти в Український культурний фонд, не страшні вже ніякі інші проєктні заявки, тому що таких вимог до проєктної заявки, які висував УКФ, я не бачила більше ніде.

Після першої вдалої спроби з'явилася впевненість, що у нас і надалі все вийде. Спочатку було важко, бо в селищній раді не було фахівців, які хоча б знали, що таке проєктна заявка і як її писати, тому ми брали за зразок деякі проєкти Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління і по них вчилися. Потім почали писати самі. Я просто зібрала кількох своїх спеціалістів і сказала: "Дивіться, раз ми змогли виграти один раз, значить, зможемо виграватиі більше. Сідайте, пишіть, пробуйте. Може не вийти сьогодні, завтра, але післязавтра обов'язково вийде".

Крім грантових можливостей, ми стали серйозно шукати партнерів, міста-побратими, тому сьогодні у нас уже є і німецьке партнерство, і латвійське партнерство, і навіть започатковуємо британське. Я впевнена, що таких партнерств у нас буде набагато більше, тому що це необхідно не тільки для допомоги нам через війну, але й для того, щоб про нас більше знали в світі і розуміли сенс нашої боротьби.

– "Побратимство" з іноземними містами у нас існувало ще з радянських часів, але радше на папері. Як вам вдалося його активізувати?

– Війна змінила все. Сьогоднішні партнери хочуть більше знати про нас і більш націлені на допомогу нам. Хоча нам би не хотілося, щоб вони зациклювалися на допомозі. Ця дружба може бути корисною не лише нам, а й їм, бо сьогодні Україна – це круто. Сьогодні нами захоплюється весь світ, і нам є що передати цьому світові. Ми можемо демонструвати свої здобутки в галузі культури, освіти і науки, медицини, спорту, показати нашу справжню, а не вигадану, історію, наших героїв. Ми можемо приїздити один до одного, можемо разом втілювати амбітні проєкти і таким чином ставати ближчими один до одного. Ну а якщо нам нам запропонують допомогу, ми приймемо її з вдячністю.

– Як ви знаходите таких партнерів?

– Я використовую кожну можливість. Усюди, де я буваю, якщо бачу, що там є представники громад інших країн, я підходжу до них, знайомлюся, розповідаю про Україну і про нашу громаду. До того ж у нас в кожного є десь якісь зв'язки. Наприклад, у мене є випускниця в Норвегії, вона нам допомагає, у мого заступника є родичка в США, у друзів є за кордоном родичі чи знайомі. Вони стають нашими амбасадорами, допомагаючи налагоджувати зв'язки. Крім цього, я сама часто буваю за кордоном, тож щоразу повертаюся, маючи контакти багатьох людей, з якими познайомилася. При цьому дуже велике значення має те, як ви вмієте себе презентувати, зацікавити своїми історіями, донести свої думки до самого серця людей, з якими спілкуєтеся. І потрібно бути ініціативними: звертатися, пропонувати, запрошувати. Так це працює.

В Доброславській громаді, 2024. Фото з Facebook-сторінки Людмили Прокопечко

– В чому такому, чого ви не могли б зробити самі, вам допомогли ці міжнародні зв’язки?

– Багато в чому. Вони нас врятували в період блекаутів. Партнери, в першу чергу, USAID "Говерла", надали нам потужні генератори, забезпечили пальним, надали техніку для різних видів робіт: прибирання снігу, виконання земляних робіт, гасіння пожеж, тощо. Завдяки Європейському інвестиційному банку ми отримали 150 мільйонів гривень на реконструкцію дитячого садка – у нашому бюджеті таких коштів не було, а отримати кошти з державного бюджету дуже складно, бо в черзі стоять сотні таких громад, як ми.

Завдяки уряду Швеції ми залучені до пілотного проєкту з водовідведення і будівництва очисних споруд. Цей проєкт є критично важливим для нас, оскільки наші старезні очисні споруди не лише не можуть впоратися з об'ємами стоків, але й знаходяться в самому центрі селища, що є кричущим порушенням санітарних норм. Проєкт є дуже дороговартісним: лише перша, підготовча частина коштує близько 16 мільйонів гривень. Можна тільки уявити, скільки буде коштувати його реалізація. Це будуть сотні мільйонів гривень, яких немає у бюджеті громади.

– Ці проблеми – відсутність каналізації, погана вода, численні смітники – існували споконвіку, чи ми в якийсь момент дійшли до точки, коли все разом рухнуло?

– Отак воно існувало. А коли люди живуть в таких умовах десятиліттями, їм здається, що це нормальні умови. І нашою метою, коли ми з командою прийшли в громаду, було показати, що так жити не можна. Що те, що ми створюємо навколо себе, має бути якісним, комфортним і красивим. Тому я постійно наголошую: ми маємо робити так, щоб після нас не потрібно було переробляти, ні через п'ять, ні через десять, ні через двадцять років.

Сміттєзвалища, яких у селищі було безліч, накопичувалися не один десяток років. Наприклад, смітнику, на місці якого ми створили парк "Лісова пісня", було понад 50 років. І люди, які проходили повз нього щодня, навіть не звертали на нього уваги. Ми вирішили: як вони звикли до поганого, тепер мають звикнути до гарного. Якщо ми хочемо бути в Європі, ми маємо цю Європу створити навколо себе, на своєму клаптику землі.

Поступово змінювалася свідомість мешканців громади і поступово всі стихійні сміттєзвалища перетворювалися на красиві парки і сквери. Зробили це ті самі люди, які ще п’ять-сім років тому про це навіть не мріяли. Сьогодні вони пишаються своїм населеним пунктом, вони горді, що до нас приїжджають гості, що в цій красі є частинка праці кожного з них.

Толока на майбутній Алеї Героїв у Доброславській громаді, 2024. Фото з Facebook-сторінки Людмили Прокопечко

– А коли ви тільки прийшли в керівництво громади і вам потрібна була допомога, скільки виходили?

– Спочатку, коли ми тільки прийшли в громаду і почали намагатися щось змінити, ніхто нас не підтримував. Спрацював стереотип: влада не може бути хорошою. Тож перший парк, "Лісову пісню", створювали своїми руками п’ятнадцять працівників селищної ради. Виходили після роботи, переодягалися, брали в руки лопати, граблі, виносили сміття, причому вручну, оскільки на ту ділянку не могла заїхати ніяка техніка. Люди, які проходили повз і бачили цю картину, тільки посміювалися, ніхто не вірив, що щось вийде. А коли вже прибрали сміття і почали висаджувати рослини, стали підходити, цікавитися.

Кілька місяців було дуже складно: хтось ламав деревця, псував лавочки, кидав сміття. Деколи було дуже гірко, опускалися руки, але потім, зціпивши зуби, ми виходили і все знов прибирали, ремонтували, висаджували. Я сказала колегам: "Сьогодні вони поламали одне деревце – ми завтра посадимо десять нових. Сьогодні вони пошкодили лавочку – завтра буде стояти нова". Якщо цього не робити, працюватиме теорія розбитих вікон.

Приблизно через півроку ситуація змінилася. Коли почали впорядковувати інші місця, вже приходили допомагати люди, які жили поблизу. А потім приходили допомагати і інші, пропонували зробити щось гарне в інших місцях. Жодна наша наступна локація не обходилася без допомоги громади. Я дуже вдячна громаді, що вона розуміє важливість цієї роботи і завжди сприймає її правильно.

– В цьому контексті я не можу не запитати, як ви зустріли день 24 лютого 2022 року.

– Для мене вторгнення не стало несподіванкою. Я багато спілкувалася з військовими: у нас тісні зв'язки з 28-ю бригадою. За кілька тижнів до вторгнення комбриг Віталій Гуляєв попередив, що ми маємо готуватися. З того моменту команда і почала готуватися. Ми повичищали всі підвали, зробили запаси пального на випадок евакуації людей, підготували транспорт, провели навчання з цивільної оборони в школах і дитячих садках, сказали людям зібрати тривожні валізи. Були і неприємні для мене речі, коли деякі люди телефонували в районну і в обласну адміністрації зі скаргами, що ми провокуємо паніку. Були дзвінки з області з рекомендаціями не панікувати, але ми робили так, як вважали за потрібне.

24-го лютого я, як і всі, прокинулась від вибухів і зрозуміла, що почалося. Швиденько зібралася і поїхала на роботу. По дорозі бачила величезні черги на заправних станціях. На роботі я зібрала колектив, сказала, що селищна рада відтепер працює 24/7 і що у нас немає часу на розпач, маємо бути максимально зібраними і готовими до виконання нових завдань. Потім записала відеозвернення до громади, запевнила, що ми будемо працювати цілодобово і повідомляти всю важливу інформацію, що будемо захищати нашу землю.

Ще до початку вторгнення на нашій території почали розміщуватися військові. Їх було багато і кожного дня прибували нові, тож у нас було дуже багато роботи: розмістити, нагодувати, допомогти з укріпленнями. Перші тижні ми навіть ночували у приміщенні селищної ради, на підлозі, на стільцях – хто де. Пізніше почали приїжджати люди з окупованих територій, тож роботи додалося. Все було потрібно робити дуже швидко, і я вдячна команді, що ніхто нікуди не поїхав, не написав заяву, не втік. Ми підтримували один одного і підтримували мешканців.

– А потім настала втома?

– Про втому найбільше говорять ті, хто не сильно напружуються. А тим, хто весь час працюють, немає, коли про це думати, тому ми не втомлюємось допомагати нашим збройним силам. Ми продовжуємо жертвувати кошти, організовувати заходи, на яких збираємо кошти, тому що є багато запитів від військових. У нас більше десяти бригад, яким ми допомагаємо, і їх стає все більше. І всі вони рідні, всі наші, нікому ми не відмовляємо, ми просто намагаємося якомога більше працювати, щоб задовольнити всі їхні потреби. На кожній сесії ми виділяємо кошти на підтримку ЗСУ: або перераховуємо субвенцію, або закуповуємо необхідні речі, насамперед дрони, зарядні станції, старлінки, планшети, та багато чого іншого. Крім цього, щонайменше двічі на місяць відправляємо машини з волонтерською допомогою. І ні, ми не втомилися, ми думаємо, як нам зібрати ще більше коштів, щоб наша допомога була ще суттєвішою.

– Ви прибрали смітники, розбили на їх місці парки і що зробили зі сміттям?

– Заключили договори з компаніями, які займаються вивозом сміття, змусили всіх підприємців заключити договори, встановили контейнери, виділили свій транспорт, щоб забирати сміття по окремих вулицях. В нас ще є, на жаль, непорядні люди та організації, які не дбають про чистоту довкілля, тому з ними проводять виховну роботу інспектор з благоустрою і поліцейські офіцери громади. Якщо бесіди не приносять результату, порушники правил благоустрою сплачують штрафи в бюджет громади. Це нелегка робота, нам не вистачає людей, щоб все проконтролювати, але ми не можемо допустити зниження планки, територія громади має бути чистою і впорядкованою.

На жаль, з переробкою сміття у нас поки ще є великі проблеми. Сміття вивозиться на загальний полігон. Немає поблизу ні сортувальних станцій, ні сміттєпереробного заводу. Громада не в змозі власним коштом збудувати сміттєпереробний завод чи навіть сортувальну станцію. Нам потрібні рішення на рівні області, держави, тому що це проблема загальнодержавного масштабу.

Так само, я вважаю, має бути велика державна програма з очищення водойм. Ми втрачаємо наші водні об'єкти, бо вони замулені і пересихають.

В Доброславській громаді, 2024. Фото з Facebook-сторінки Людмили Прокопечко

– Децентралізація і пов’язані з нею реформи задумувалися як такі, що приберуть ручний режим керування громадами з центру. Але скільки я себе пам’ятаю, центр робить все можливе і неможливе, щоб повернути цей ручний режим. Він все ще діє?

– Децентралізація – це дуже прогресивна реформа. І коли вона відбулася, кожен, хто працював в органах місцевого самоврядування, це зрозумів. Ми дійсно стали господарями на своїй території, від нас дуже багато залежало. На жаль, зараз ми відчуваємо посилення централізації.

Ми розуміємо, що війна диктує нові вимоги і вимагає посилення державного контролю, але вилучення з бюджетів громад військового ПДФО і ПДФО силового блоку я вважаю помилковим рішенням. Після вилучення ПДФО запитів від військових по допомогу не стало менше, їх стало ще більше, але громади тепер змушені зменшувати допомогу, а в окремих випадках і відмовляти, тому що коштів, які у них залишилися, ледве вистачає на фінансування захищених статей. Потрібно поповнювати бюджет, а для цього потрібно, щоб стабільно працювали підприємства і створювалися нові робочі місця. Тобто, потрібно забезпечити сталий розвиток. При сьогоднішньому бюджеті зробити це неможливо.

Ми неодноразово піднімали це питання і перед народними депутатами, і перед представниками уряду, були звернення до них від усіх асоціацій органів місцевого самоврядування, але, на жаль, поки що все залишається без змін. А дуже не хотілося би, щоб війна стала прикриттям дій, спрямованих не на користь громадам.

Я сподіваюся, що до прийняття нового бюджету і уряд, і депутати врахують пропозиції місцевого самоврядування, тому що інакше ми можемо втратити те, що ми створювали роками.

Розмовляла Юлія Абібок, "ОстроВ"